Про що забувають татусі.
Синку, я розмовляю з тобою, коли ти вже спиш. Сьогодні я
сердився на тебе. Я сварився, що ти не вмився як слід. Докоряв, що не вичистив
черевики. Накричав, що ти впустив щось на підлогу. За сніданком також знайшлися
приводи для зауважень: розхлюпав чай, погано жував, клав лікті на стіл, намазав
занадто товстий шар масла. Коли я виходив з дому, ти гукнув: «Бувай, тато!», а
я лише насупив брови: «Тримай спину прямо!»
Ввечері, коли я читав у бібліотеці, ти невпевнено увійшов та
винувато подивився на мене. «Чого тобі?» - роздратовано запитав я. Ти без слів
кинувся до мене, обхопив руками і поцілував. Я відчув таку сильну любов, якою
тільки Бог міг наповнити душу.
Минуло кілька секунд, як ти пішов, папери випали з моїх рук.
Я злякався своїх звичок, звичок звинувачувати тебе та робити зауваження тільки
тому, що ти поводишся, як звичайний хлопчик. Я очікую від тебе занадто багато
та оцінюю тебе, як дорослого чоловіка, але ти ще дитина.
У твоєму характері стільки чудового, прекрасного, щирого.
Твоє маленьке серце може бути таким блискучим, як сонячне світло. Немає нічого
важливішого у світі за твої обійми. Я прийшов до твого ліжка, стою у темряві на
колінах і мені дуже соромно.
Це не виправдання. Ти не зрозумієш того, що я скажу завтра,
коли ти прокинешся.
Але завтра я стану справжнім татом! Я стану твоїм другом, я
страждатиму разом з тобою і сміятимусь, коли смієшся ти! Я наче молитву
повторюватиму собі: «ВІН - лише хлопчик, маленький хлопчик!».
PS: Дорослі так часто бувають неуважні до своїх дітей, через
зайнятість власними проблемами. Забувають, що колись вони теж були дітьми і
тоді сенс життя полягав у вираженні любові до батьків.
З книги Дейла Карнегі
Немає коментарів:
Дописати коментар